Хто має виконувати рішення суду: керівник юридичної особи чи державний виконавець?

26 березня 2025 року Касаційний кримінальний суд Верховного Суду України у справі №746/448/21 вкотре висловився щодо меж кримінальної відповідальності керівників юридичних осіб за невиконання судових рішень. Суть правової позиції полягає в тому, що якщо виконання рішення покладено на органи ДВС, а не безпосередньо на керівника юридичної особи — боржника, то відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України.

• Фабула справи

Директор ТОВ «А» обвинувачувався у свідомому невиконанні ухвали суду, яка дозволяла примусове виконання рішення міжнародного арбітражу про стягнення понад 3,6 млн доларів США. За даними слідства, попри наявність на рахунках товариства понад 11 млн грн та достовірне знання про обов’язок сплатити борг, керівник не спрямував жодної копійки на виконання рішення. Замість цього кошти використовувалися для ведення господарської діяльності, що, на думку слідства, завдало істотної шкоди кредитору.

Однак місцевий та апеляційний суди визнали директора невинуватим. Верховний Суд залишив ці рішення в силі, вказавши, що відсутній обов’язок керівника виконувати судове рішення, якщо воно передано до примусового виконання органами ДВС.

Позиція Верховного Суду

У своїй постанові ККС ВС підкреслив, що кримінальна відповідальність за ч. 3 ст. 382 КК настає лише у випадку, коли судове рішення містить пряму та адресну вимогу до особи вчинити певні дії або утриматися від них. У випадку з керівником юрособи така вимога має бути чітко сформульована в рішенні суду. Якщо ж воно спрямоване на примусове виконання і передане до виконавчої служби, то відповідальність за його реалізацію лежить не на керівникові, а на державному виконавцеві.

Суд акцентував на двох умовах, необхідних для притягнення до кримінальної відповідальності:
1. Наявність зобов’язання, покладеного безпосередньо на особу, яка притягується.
2. Реальна можливість виконання цього зобов’язання.

При відсутності першої умови, як наголосив суд, дослідження другої є недоречним і виходить за межі кримінального провадження.

На перший погляд, позиція Верховного Суду видається логічною і юридично обґрунтованою. Вона демонструє суворе дотримання принципу персоніфікованості кримінальної відповідальності. Проте при глибшому аналізі постає низка запитань щодо ефективності правозастосування та практичної реалізації судових рішень у господарських спорах.

З одного боку, формальна передача обов’язку виконання до ДВС знімає відповідальність з керівника. З іншого — саме керівник має повний контроль над фінансами підприємства та може легко впливати на хід виконання рішення, свідомо саботуючи його під виглядом пасивної поведінки. Тобто, по суті, рішення може бути заблоковане саме тим, хто не несе за це відповідальності.

У подібних ситуаціях складається враження, що правосуддя потрапляє в пастку формалізму: судове рішення є, але воно не виконується; ресурси на виконання є, але їх цілеспрямовано не використовують. Постає риторичне питання: а хто ж тоді відповідає за невиконання рішення суду? ДВС? Але ж виконавець не має повноважень розпоряджатися грошима боржника без сприяння останнього.

Наслідки для юридичної практики

Якщо така позиція ВС набуде сталості, ми ризикуємо отримати ситуацію, в якій керівники компаній-боржників будуть фактично недоторканними у контексті невиконання рішень, навіть при наявності фінансової можливості. І це створює небезпечний прецедент, що знецінює судове рішення як обов’язковий до виконання акт.

Цілком логічно було б очікувати, що в подібних випадках кримінально-правова оцінка дій керівника має залежати не лише від формального суб’єкта виконання, а й від фактичної можливості і впливу цієї особи на процес виконання. Інакше держава створює лазівку для ухилення від відповідальності за саботаж судових рішень.

Висновок

Постанова Верховного Суду ще раз доводить, що межа між формальним тлумаченням закону і досягненням справедливості — тонка. Якщо керівник підприємства, маючи ресурси, не виконує рішення суду, він повинен хоча б нести юридичну відповідальність за створення перешкод у його реалізації. Інакше принцип обов’язковості судових рішень залишиться лише декларацією, а довіра до судової системи — під питанням.